Зі спогадів педагога екологічного центру ПДМ Варвари РИСКОВОЇ (НЕ)ЗВИЧАЙНИЙ БУКЕТИК ФІАЛОК…
Її поява на світ – квітнева весна, а перші квіти, які зустріли новонароджену дівчинку – фіалки. Можливо, ця перша її весна і ці квіти спрогнозували той головний шлях, яким Варвара Рискова йде сама і веде за собою молоде покоління, своїх учнів і послідовників Рівненського Палацу дітей та молоді.
Варвару Георгіївну нині знають не лише в Палаці, а й на Рівненщині, як високопрофесійного фахівця в галузі природознавства і дієву захисницю природи краю. Здається, що для неї вже немає незвіданих стежин до унікальних природних куточків нашої області, які треба пізнати і зберегти для нащадків. За багаторічним досвідом її активної діяльності стоїть великий багаж знань, які вона до краплі віддає своїм вихованцям.
Яким же був особистий життєвий і науковий шлях Варвари Рискової до початку праці в ПДМ ми довідалися, відверто поспілкувавшись з педагогом. Тож наша оповідь – це спогади почуті і записані від Варвари Рискової, які ми подаємо без купюр.
Раннє дитинство
«Я народилася у Рівному в сім’ї військових медиків. Після закінчення Другої світової війни мої батьки, відслуживши в Чернівцях, Станіславові, Львові, одержали призначення в місто Рівне. В сім’ї я була третьою дитиною. Мене назвали Варварою на честь моєї бабусі, татової мами, яка померла за день до мого народження. Мій тато був чувашем за національністю, його батьківщина – Чувашія. Там і жила бабуся Варвара. Це була жінка зморена працею з тяжкою материнською долею. Вона народила десять дітей, шість з яких втратила. Батько був старшою дитиною. Коли помер від запалення легень найменший братик, тато вирішив, що він стане лікарем. Проста жінка-селянка Варвара підтримувала своїх дітей в їхньому бажанні вчитися. Всі четверо отримали вищу освіту. Мій тато Георгій Микитович Рисков став лікарем, закінчивши Московський медичний інститут, пройшов усю війну як військових хірург. По війні закінчив військову медичну академію. У Рівному після завершення військової служби працював лікарем-інфекціоністом.
Моя мама Віра Павлівна – медик середньої ланки, була фахівцем високого рівня. Її мала батьківщина – село на Одещині. Мої батьки познайомилися і одружилися на фронті.
Мамине дитинство – це сирітство без батька, який був солдатом Першої світової війни і загинув в рік її народження у 1920 році. Бабуся залишилася з чотирма дітьми. Їхня сім’я до Першої світової була досить заможною. Дід Павло служив управляючим в панському помісті. Бабуся Олена мала гарний одяг, який потім міняла на харчі. Після загибелі чоловіка вона, щоб не померли діти з голоду, їздила в Ташкент за хлібом. Тоді ж усю сім’ю звалив тиф, від якого вони вижили, завдячуючи корові, яка сама себе теж рятувала від голодної смерті. Бабуся Олена була дуже спрацьована і згорьована жінка. На фронт пішли троє її дітей – два сина і моя мама.
З початком війни мамі був 21 рік, вона працювала фельдшером в колгоспі. Її мобілізували, коли радянська армія відступала на схід. Всю війну мама працювала в операційній, і саме тоді досягла високого фахового рівня. Війна для батьків закінчилася у Празі. Спогади батьків про війну – це картини смертей і болю та благородства медиків.
У 1954 році батьки були направлені у Рівненський шпиталь. Мама – старший лейтенант медслужби, вже була демобілізована, але продовжувала працювати медичною сестрою в шпиталі. Тато – підполковник медичної служби, продовжував служити в армії до 1966 року.
Мені було менше трьох років, коли батьків із Рівного направили на службу в Німеччину. В моїй пам’яті збереглося багато цікавих епізодів з нашого чотирирічного «німецького» життя. Нас поселили на віллах біля міста Магдебурга. Ці будиночки навколо великого шпиталю мали дуже цікаву архітектуру, навіть там був кам’яний грот. Кожна триповерхова вілла була наче замок. Для нас, дітей, це було щастя – всюди бігати, все бачити. Пам’ятаю рожевий і білий каштани, які росли поруч з нашим будинком, вишневий сад, розлогі яблуні. Я була дитиною-бунтаркою. Мене вабили садки і з весни до пізньої осені я не злазила з дерев. Моїми улюбленими іграшками були лук із стрілами.
В Німеччині я пішла в перший клас, але те навчання в моїй пам’яті не залишило жодних слідів. Коли ж потрапляла в оточення німецьких дітей, то почувала себе досить некомфортно від незнання мови.
Рідна 20-та школа
Ми знову повернулися до Рівного і я розпочала навчання у школі № 20. Надалі шкільні роки в моєму житті залишили найбільш яскраві і щасливі спогади. Перш за все я завдячую вчителям цієї школи, які дали нам хороші знання і одночасно вчили життєвій мудрості, ставали прикладом на майбутнє. Мені завжди було цікаво вчитися, займатися спортом, бути активною у житті школи.
Наш клас був як шматочок справжнього суспільства. Класна керівничка математик Анна Федорівна Нарежна була з репресованої родини, примусово вивезеної в Казахстан. Її ставлення до нас було як до дорослих, вона поважала нашу думку, бачила в нас особистостей. Моїм однокласником був нині відомий художник Олександр Гурістюк. Саме Анна Федорівна влаштувала в школі його першу персональну виставку, яка була розгорнута в спортивному залі. Вона відчула неабиякий талант Сашка, його неординарність в зображеннях і кольорах. А коли він малював стінні газети, то це були просто шедеври, стільки фантазії вклав Сашко в ці роботи.
Кожного із вчителів, які давали нам знання і були життєвими порадниками я згадую з великою шаною і любов’ю. Коли вчителька математики знаходить час, щоб підказати дівчаткам секрети естетики в одязі, поділитися новинками тогочасних модних тенденцій, це дорого вартує. А наші незабутні подорожі-екскурсії до великих міст і мандри волинськими лісами!
Вчилася я добре. Єдиний предмет, з яким я не могла справитися, було креслення. Я й досі його не опанувала, усе роблю «на око».
Вища сходинка до знань
Я хотіла бути медиком, як і мої батьки. Не поступивши в перший рік в медичний інститут м. Чебоксари (Чувашія, батьківщина мого батька), я перший післяшкільний рік працювала санітаркою в медпункті Рівненського льонокомбінату. Надіялася, що стаж роботи в медичному закладі допоможе мені при вступі до вузу наступного року. Одночасно відвідувала підготовчі курси, старанно готувалася до вступних іспитів, але невпевненість, що поступлю до жаданого вузу, мене лякала. Я пішла шляхом свого брата, він навчався у Московському університеті і став геологом. Я теж обрала геологічний факультет, здолавши конкурс 5-6 чоловік на місце.
Прожила п’ять щасливих років в студентському гуртожитку. Я там була як риба у воді. Все мені там подобалося – готувати на спільній кухні, їсти смажену картоплю усі тридцять днів поспіль, буханка хліба на всіх, молодіжний гурт, жарти, підтримка один одного, недосипання заради навчання і походів в театр чи кіно. Для мене таке колективне життя в молодіжному середовищі було природнім.
Рівень викладання в університеті був високий, якому повинні були відповідати наші знання. А скільки захвату від кожної практичної подорожі майбутніх геологів! Скільки пройдено незвіданих шляхів, скільки подолано гірських вершин, пройдено на човнах порогів гірських річок! Тодішня країна СРСР була безмежною у просторі і у студентів була можливість по декілька місяців проходити практику у неймовірно цікавих куточках Криму, Сибіру, Алтаю, Кавказу. Ми ставали фахівцями-практиками і одночасно вчилися долати будь-які труднощі і виклики стихій, здружувалися між собою. Наша майбутня професія ставала для нас невід’ємною складовою всього життя, романтизувала буденність, манила знов і знов вирушати в безмежне царство природи.
Захищаючи диплом на п’ятому курсі, я досягла власного успіху і високої оцінки викладачів. Приємним епізодом того пам’ятного дня було, як винагороду успішного захисту, отримала букет квітів від голови комісії. Дівчина «кучеряшка» тоді вразила викладачів глибокими знаннями і блискучим захистом.
Перша трудова сходинка
Одержала у 1983 році диплом інженера-геолога і надалі мене чекало доросле і вже не таке романтичне життя. Розподіл на роботу – середня полоса Росії, водосховище неподалік від м. Новгорода. Бажаючих їхати туди з нашого курсу не було. Усі мріяли отримати направлення на Камчатку, на Сахалін, на Байкал, в крайньому випадку – в Середню Азію. Я теж не поїхала в той край, а повернулася до Рівного.
Робота в Рівному – інженер-геолог в Управлінні геологорозвідки. Виробничі ділянки були на півночі Рівненської області. Одна із ділянок – Зарічненський район, пошук централізованого водопостачання. Ця територія пізніше зазнала радіоактивного забруднення від аварії на ЧАЕС, а населення навколишніх сіл потрапило під примусове відселення. В Зарічному було декілька бурових установок і я там вела нагляд за всім виробничим процесом. Робота мені подобалася, хоча вона була доволі складною навіть фізично. Доводилося жити у вагончиках разом з буровиками, ділити з ними складнощі побутових умов.
Із тих декількох років праці на бурових Полісся в мене залишилися багато цікавих спогадів. Одного разу до нас приїхали роми. Наш вагончик був на одному березі, а на протилежному розмістився циганський табір. Це були їхні літні мандрівки. Вони при нас прямо розпочали переправлятися через річку. Жінки спідниці замочили і біля нас порозкладати сушитися. Прибули до нас біля десяти кибиток. Ввечері ми побачили на другому березі, у селі Вовчиці, вогні. Це у них свято було. Собак за циганами просто тьма бігало. З ними був військовий (теж циган), який прибув у табір із Далекого Сходу. Він розповідав нам, що приїхав у відпустку, а тітка йому сказала: «Гайда, зі мною». Він поїхав покочувати. В цих ромів були топографічні карти місцевості, що й в нас таких не було. Вони були для мене наче картинки з кінофільму. Яскраво одягнені: один чоловік в зеленій сорочці, другий – в синій, третій – у червоній. Восени ми їх побачили на зворотному шляху. Вже було менше кибиток. Вони мандрували ціле літо. Щось продавали, щось купували, в селах свята влаштовували.
Зазвичай восени, з листопада до січня, я брала відпустку і відправлялася в якусь далеку туристичну подорож, щоб знову насититись романтикою мандрів. Тоді мій улюблений маршрут пролягав на Кавказ, який я, здається, об’їздила увесь.
Палац назавжди
Звільнившись з геологорозвідки, я мала намір працювати в школі. Прикладом для мене завжди були мої найкращі вчителі. Але моя геологічна освіта не давала права вчителювати.
Тож, у 1986 році я потрапила в Палац і увійшла у справу позашкілля на десятиліття. Зустрівшись з Іриною Олександрівною Первушевською, одразу одержала пропозицію створити геологічний гурток.
Я вчилася працювати з дітьми, пригадуючи своїх шкільних вчителів, їх щиру любов до дітей, вміння спілкуватися з меншими на рівних. Своїм гуртківцям, а це були п’яти- шестикласники, я багато розповідала цікавих історій із власного життя, із своїх численних мандрів, ділилася своїми думками про книжки і кінофільми. Діти ставали зі мною розкутими, довірливими і насправді по-дитячому вони були дуже мудрими. Ми вчилися один в одного взаєморозумінню і разом йшли стежками пізнання природних таємниць. Я розповідала дітям про свою участь у геологічних експедиціях під час університетського навчання, адже географія моєї практики була від Криму до південної Якутії, Читинської області. Я розповідала про холодну тундру біля північно-Сибірського моря, про неймовірний холод і вірних друзів, без яких в тих умовах не вижити. Дітям такі розповіді дуже подобалися і вони зграйками ходили за мною, щоб слухати ще і ще. Так ми будували наші стосунки, і водночас пізнавали сутність природи та виховували в собі високоморальні якості.
Це був перший в Палаці геологічний гурток і я працювала в ньому одна. Згодом в Палац прийшов працювати професійний еколог Геннадій Павлович Смірнов. Ми згуртувалися біля нього і він нам відкрив нові горизонти екологічного напрямку, розуміння вселенського зв’язку усього з усім. Я пам’ятаю вперше сказане ним у лісі: «Кожна суха гілка має значення для лісу». Це для нас було відкриттям. Ми абсолютно добровільно і з радістю об’єдналися під його керівництвом. В той час це було круте наше особисте зростання. До нашої команди приєдналася Любов Левандовська, яка очолила ботанічний напрямок. Я турувала геологію. Так була створена в Палаці перша екологічна школа.
Школа зростала чисельно і якісно, набирала обертів наукових і практичних. Наші вихованці брали участь в різноманітних конкурсах і олімпіадах, показуючи чудові знання, одержуючи перемоги.
Після того, як керівник екошколи Геннадій Смірнов звільнився, наша структура видозмінилася і нині це вже Екоцентр Рівненського ПДМ.
Про діяльність нашого Центру, про наші будні і яскраві події, про стежки прокладені природою рідного краю, про проекти щодо збереження рослинного і тваринного світу, про наукові розвідки і перемоги різних рівнів можна дізнатися в численних публікацій в ЗМІ, на інтернетресурсах, знято тисячі світлин і години відео».
Окрім професіоналізму…
Прожиті роки для кожної окремої людини є багажем різної ваги і різної якості.. Для нашої Варвари Георгіївни Рискової життя подарувало величезну різнобарвну картину живої природи, з якою вона зріднилася, якою надихається, без якої вона себе не уявляє. Стежками природи вона прийшла в Палац дітей та молоді і вже майже 40 років веде за собою сотні юних громадян, які, віриться, будуть, як і вона, жити з любов’ю до природи, оберігаючи і примножуючи її багатства.
Окрім професійної діяльності, є у пані Варвари захоплення – спортивна гімнастика, якою вона декілька років успішно займалася в шкільні роки. Та й досі для неї виконати вправи «шпагат», «колесо», «місток» чи «ластівка» не складає труднощів. Вона легко демонструє ці вправи дітям під час мандрів в горах чи на лісовій галявині.
Найбільшою втіхою і любов’ю Варвари Георгіївни є її онука Єва-Марія. Тож, стежина її життя впевнено увійшла в широкий шлях, наповнений яскравими спогадами і плідним творчим сьогоденням у праці заради здорового майбутнього покоління, в її родині, яку вона безмежно любить.
Тож, букетик фіалок, подарований мамі в день появи на світ доньки Варвари, став тим природнім знаком, який вказав шлях її життя. Не скажемо скільки років тому букетику, але він, засушений і збережений, є родинною реліквією героїні нашої оповіді.
Галина Данильчук